Гоголівська, 32. Реальність обставин і нереальність змін
З-поміж сотні аварійних будинків столиці будинок на Гоголівській, 32-А став об’єктом уваги фотографа Євгенії Бєлорусець. Люди вже двадцять років проживають у небезпечних умовах, а на переселення вже мало хто сподівається. Фотограф знімала мешканців будинку понад три роки – в результаті з’явився фотопроект «Гоголівська 32», нагороджений спеціальним призом найпрестижнішого британського конкурсу соціальної фотографії, який проводить Королівське фотографічне товариство разом із журналом «Ґардіан». Вирішення проблеми мистецтвом не вичерпується, проте світлини стали видимим знаком невидимої для багатьох проблеми.
Руйнівна буденність
Будинок на Гоголівській та його мешканці перетворилися на єдиний організм, у якому робота частини впливає на функціонування цілого. Якщо на третьому поверсі перейти з кухні у вітальню, то поверхом нижче це неодмінно відчують за дрижанням стелі. Вранці можна прокинутись від запаху котлет, що їх смажить на кухні сусідка – настільки тут худі стіни. Ну а якщо зробити зарядку і пострибати, то здригнеться увесь дім.
Переважна більшість проживає тут від самого народження. У цих помешканнях жили їхні батьки, діди й прадіди, тепер виростають їхні діти. «Шкода, що наші діти ростуть в таких жалюгідних умовах. Життя проходить, а ми навіть в гості нікого не можемо запросити. Соромно. Розумієте?» – каже мешканка пані Ірина.
Тут життя починаєш особливо цінуватися. «Йдеш на роботу і думаєш, хоч би нічого не трапилося з моєю дитиною, – розповідає пані Наталя. – Моїй доньці шмат штукатурки впав на голову, коли їй ще й рочку не було. Добре, що я встигла прикрити собою». Стелі здригаються навіть від руху автівок. А коли поруч з будинком ремонтували дорогу, жителі вибігали й просили робітників: «Припиніть ремонт, у нас будинок завалюється».
По своїй кімнаті доводиться ходити, як по полю з боєприпасами – сюди не йди, бо підлога провалиться, тут не стій, бо штукатурка впаде. Мешканка Олена веде у свою квартиру на третьому поверсі. «Ось так ми миємося», – показує на шмат вощанки у кутку кухні та на шланг, що звисає. Про звичайну душову кабіну годі й думати. «Нам сказали, якщо ми встановимо кабіну для душу, то провалимося до сусідів на другий поверх».
Вощанку бачимо і на стелі у вітальні пані Олени. Так сім’я вберегла себе від обвалу штукатурки та дощів: «Як на вулиці йде дощ, то й в кімнаті дощ». Вітер шмигає по квартирі, тож сплять у шапках. Родина живе втрьох разом із донькою. Дівчинка від народження інвалід, за нею потрібен щоденний догляд, тож влаштуватися на роботу пані Олена не може. Живуть на 900 гривень в місяць, що їх виділяє держава на дитину-інваліда: «Хіба в нас є можливість мати інше житло?»
Пані Наталя теж не може дозволити собі інше помешкання. Вона працює і сама виховує доньку. Ще коли була вагітна, мала намір продати свою квартиру: «Я не могла уявити, як я буду тут маленьку дитину ростити». Але на той час житло було вже у аварійному стані і його продаж заборонили. «Так і досі живемо. Он щурів ловимо…» – показує на щуроловку в кухні. За день по сім пацюків на приманку потрапляє. «Добре, що хоч на поверсі є чоловік, щоб їх виносити». Сусід Олександр жалітися на життя не звик, підтримує бойовий дух – він підполковник у відставці. А тут, як на полі битви – воювати з умовами доводиться щодня.
«Мамо, навіть і не мрій»
Після фотопроекту Євгенії Бєлорусець інтерес до будинку зріс, а візити журналістів почастішали. Проте це породило ще більше зневіри у мешканців: «Вже стільки говорилося, стільки писалося, а нас не відселяють». У будинку живе 31 людина, і, дивлячись на кількість житла, яка будується у Києві, зрозуміло, що розселити людей не проблема для міської влади.
Мешканка пані Наталя на нову квартиру перестала сподіватися. Навіть її маленька донька не вірить у чудеса: «Мамо, навіть і не мрій, що нас переселять». У фотопроекті пані Наталя відмовилася брати участь. Коли відвідала виставку, то ще раз переконалася у правильності свого рішення: «Мені соромно, щоб всі бачили, як я живу».
Їхня сусідка Олена фотографувалася залюбки і у зміни вірить, а ще з гумором розповідає про потріскані стіни у квартирі, про щурів та про байдужість чиновників. «Шкода будинку. Це ж наше рідне. Ми тут виросли. Боляче дивитися, як прогнивають рідні стіни».
Історія про коней і людей
Дехто з мешканців стверджує, що будинок було зведено у 1725 році, інші наполягають, що це був 1890 рік. Дивлячись на стан будинку, як перша, так і друга версії здаються абсолютно вірогідними. Що відомо напевно, так це те, що раніше будинок був готелем. Місце комерційно привабливе – поруч Бібіковський бульвар (нині бульвар Шевченка), звідки мандрівники з далеких доріг могли зупинитися на ніч. На першому поверсі залишали коней у стайні, підіймалися на другий – там управляючий будинком, і вже на третьому поверсі клієнт міг перепочити у номері.
Тепер тут живуть люди. Про конюшню красномовно свідчить великий прохід у під’їзді дому. Він забитий дощечками, крізь щілини яких видно звалище цегли й штукатурки, часто сюди несуться каналізаційні потоки.
Раніше № 32 об’єднував два будинки комунального типу, на які у кінці 80-х влада виділила кошти для капітального ремонту. Проте пощастило лише одному з них. Гроші на другий будинок розчинились, а щоб замилити очі, будинок № 32 розділили на корпуси А і Б. Мовляв, будинок Б відремонтували, про А нічого й не знаємо. З того часу, як у будинку з’явилася нова адреса – 32-А, він і зник із мапи міста. Теоретично його не існує.Коли одній з мешканок потрібно було викликати швидку до неї ніхто не приїхав: «А чому ви нас на смітник викликаєте? Такої адреси не існує».
Надія Яремчук
Євгенія Бєлорусець,
автор фотопроекту «Гоголівська 32»
Я потрапила у будинок на Гоголівській під час акції протесту, яку влаштували мешканці разом із активістами. Майже одразу в око впала краса будівлі, а разом з тим – її аварійний стан і своєрідна гармонійність побуту, в якому навіть найпростіші повсякденні речі забирають надзвичайно багато часу та зусиль. Фотопроект і присвячено цим елементарним побутовим справам, котрі в таких умовах набувають значення окремого вчинку.
Мешканці цього будинку, на відміну від багатьох інших у нашій країні, готові солідаризуватися, але поки їх спільна боротьба не призвела до жодних результатів. Коли я почала приходити до них фотографувати, вони зраділи, бо були певні, що так званий «зовнішній світ» забув про них та їхнє життя. Можливо, ця фотосесія у якийсь момент надихнула їх продовжувати свій спротив обставинам.
Що я помітила під час роботи над світлинами – майже всі мешканці будинку на Гоголівській вже звикли до того, що до них ставляться особливим чином. Зруйнований будинок сприймається як стигма, а його жителі – як диваки, котрі живуть не так як ми. Часто вони самі бачать себе крізь призму цього нав’язаного ззовні бачення. Вони, хто працює кожного дня на двох-трьох роботах, соромляться свого житла, практично – свого життя. І в такій ситуації годі й забути, що порушені їхні громадянські права. Десятиліттями жителі цього і подібних будинків чекають на те, щоб це їх право втілилося у реальність.
Щодо надії на зміни – то я на них сподіваюся, як і мешканці, тому думаю долучитися до розголосу історії з цим будинком на міжнародному рівні. Продовжуватиму працювати над цією темою, поки люди не отримають нове житло і не залишать цей будинок. На останніх світлинах мають з’явитися порожні помешкання Гоголівської, 32-А.