категорії: блоґ-запис

З акторами, як із жінками: ти бачиш її і розумієш — це вона

 Напередодні поїздки на Роттердамський міжнародний кінофестиваль, який відбудеться з 26 січня до 6 лютого, режисер Мирослав Слабошпицький розповів «Кж» про «нову українську хвилю», що так і не відбулася, про секс, який зник, і про те, як при цьому знімати чесне кіно.
— Пане Мирославе, Ваш фільм «Глухота» включено до позаконкурсної програми цьогорічного Роттердамського кінофестивалю. Проте їдете Ви, напевно, у справах? Ця поїздка пов'язана з Вашою співпрацею з Фондом Хуберта Белса?

— Так, «Глухоту» покажуть у позаконкурсній про­грамі «Спектрум». Згідно зі статутом, сюди відби­рають фільми, які «протягом року були відзначені за вагомий внесок у розвиток кіно та аудіовізу­ального мистецтва».

А їду я туди, адже Фонд імені Хуберта Белса, який допомагає кінематографістам з країн тре­тього світу, надав підтримку моїй майбутній по­внометражній картині «Плем'я». У Роттердамі я маю зустрітися зі своїм голландським копродюсером та оператором-постановником Річардом Ван Остерхутом. Імовірно, саме він працювати­ме над фільмом.

— Отримати грант на реалізацію творчого проекту не так просто. Як Вам це вдалося?

— Це було не складно. Підготував усі необхідні документи англійською мовою і надіслав. А журі вже визначало найцікавіші проекти. З-поміж 390 заявок було обрано 13 проектів, один з яких — український.

Бельгійський режисер Кристоф Хорнарт дуже допоміг мені оформити документи відповідно до вимог Фонду. Це мій добрий знайомий ще з по­заминулого «Берлінале». Він став копродакшин-консультантом фільму «Плем'я» і сприяв комунікаціїз нідерландськими копродюсерами. Адже попередньо зі мною знайомилися завдяки диску з фільмами й заявці.

Нідерландський уряд вважає, що реалізація проекту «Плем'я» має величезне значення для європейської культури. І не просто озвучує це, а фінансує проект.

— Грант від Фонду Хуберта Белса Ви отримали на «розробку» фільму. На якому етапі зараз робота над картиною?

— Наразі займаюся покадровою розробкою філь­му. Я отримав підтримку від управління осві­ти міськдержадміністрації: вони санкціонували

доступ в інтернати для глухонімих. Ми співпра­цюємо з товариством глухих. Вони консультують, проводять екскурси, я пишу. В Нідерландах і Лос-Анджелесі з нетерпінням чекають, коли я наді­шлю сценарій. У березні маю закінчити.

Працюю цілодобово. Погано сплю. Мізки не відключаються — постійно вибудовую історію в голові. Це дуже відповідальний період для мене. Потім буде легше: великий колектив пра­цюватиме над тим, щоб у мене вийшов гарний фільм. У кіно так завжди.

— Яка сума гранту, якщо не секрет?

— Невелика. На ці гроші я живу й працюю над проектом. Вони дають можливість зробити пер­ший крок.

— З розробкою фільму зрозуміло, а кошти на зйомки де збираєтесь шукати?

— Очевидно, буде часткове фінансування з боку американських і нідерландських копродюсерів. Я дуже хочу, щоб Україна теж взяла участь, хоча б символічно. Бо коли проект буде реалізовано, всі знатимуть «Плем'я» як український фільм.

— Ви зверталися по допомогу до держави?

— Ні, поки що. Розумієте, я — художник. Міністер­ство культури виділяє кошти на певних умовах. Існує ціла процедура, якісь форми звітності. Я не вмію цього всього. Я вмію знімати кіно.

— Про що йтиметься у Вашій майбутній стрічці?

— «Плем'я» базується на моїх шкільних спогадах і на історіях власне акторів. Сценарій розповідає про входження людини у світ. Все починається 1-го вересня, а закінчиться випускним вечором.

У фільмі задіяні глухонімі актори. Ця робота — своєрідний виклик для мене: фільм, у якому все зрозуміло без слів.

— «Плем'я» буде Вашою повнометражною дебютною роботою. На яку прокатну долю очікуєте?

— Нехай у продюсерів голова болить щодо цього. Я вболіваю за успішну фестивальну долю. Фільм зроблено за підтримки Фонду Хуберта Белса, тобто на сценарії стоїть європейський знак якості. А це збільшує шанси на широкий фестивальний прокат. А оскільки проект недорогий (приблиз­но півмільйона євро, а то й менше), думаю, він зможе повернути кошти інвесторам і принести невеличкий прибуток. Так існує майже все арт-хаузне кіно.

— «Плем'я» на плівку зніматимете?

— Планую. Я би хотів зняти свій повнометражний фільм на плівку до того, як вона помре.

— Ви говорите, що випускники театральних вишів «заштамповані» і з ними неможливо працювати. Що для Вас важливо при виборі акторів?

— З акторами, як із жінками: ти бачиш її і розумі­єш — це вона. При тому, що людина може бути абсолютно не варта цього насправді. Камера або любить, або ні. Тут немає раціональних пояснень. Це алхімія. І коли ти розумієш, що шукав саме її/ його, то сценарій можна підправити під актора. У випадку з «Глухотою» було саме так. Спочатку це мала бути історія про дівчину-клофелінщицю. Я не знайшов дівчину, але знайшов хлопця, який мені дуже сподобався.

— Як Ви спілкуєтесь із глухонімими акторами на знімальному майданчику? Знаєте мову жестів?

— Ні. На «Глухоті» це було не потрібно, бо глухо­німі читають по губах. У «Племені» офіційно бу­дуть задіяні перекладачі. У фільмі є діалоги, і я маю побачити, чи це буде красиво.

— Про що мовчать Ваші німі? Чому такий прийом обираєте?

— У фільмі «Глухота» — це метафора влади. Була ідея зняти дешевий фільм про сучасні реалії. Ви­рішив знімати про глухонімих, але не встиг втіли­ти цю ідею (свого часу Роман Балаян реалізував ідею зняти фільм про глухонімих. Так з'явилася його картина «Ніч світла» — Ред.). Щойно я взяв­ся за сценарій — спливла вся та історія, що від­бувалася зі мною. Мені було тоді 20-25 років.

І я розумів, що ця система мене душить: та не­скінченна шароварщина, необрежнєвщина. Але що я міг вдіяти? Кричати прокльони? Але вони не чують. Єдине, що я зміг — це поїхати звідси.

Фінальний монолог хлопця у фільмі — це суміш прокльонів з лайкою. Близько сторінки тексту.

— Від'їзд до Петербурга — це був крок зневіри?

— Я поїхав, бо тут все було мертве: Ганна Чміль — назавжди, Балаяну — 60, він у розквіті. Я розумів: мені тут немає місця. Мене нудило від цієї країни. Я їхав не кудись, я їхав звідси. Думаю, що якби я лишився, то мене би вже закопали.

— У той час Ви працювали другим режисером на кіностудії «Ленфільм». Чи був це продуктивний етап у Вашій творчості?

— Звичайно. По-перше, там завершилися мої уні­верситети — маю на увазі, життєвий досвід. З од­ного боку, я був поставлений у доволі жорсткі умови. Працював асистентом режисера, а це до­сить складна робота. З іншого боку, я мав широке коло спілкування, в мене з'явилась велика кіль­кість московсько-петербурзьких зв'язків. У Петер­бурзі я відбувся остаточно.

— Добре відомо про Ваші непрості взаємини з Ганною Чміль і те, як десять років тому на засіданні Спілки кінематографістів Ви попросили її піти у відставку. Чи не засвідчує час, що проблема українського кіно була не в Ганні Павлівні, а в молодому поколінні режисерів?

— Ганна Чміль була не прийнятна на своїй посаді. Це доводить мій прорив на «Берлінале». Я був там двічі, тепер їду на Роттердамський кінофести­валь. Якби я лишився в Україні, я би згнив.

Проблема полягала в чому? Я належу до остан­нього пострадянського покоління. Ми трохи зна­ли «совок» і в 17-18 років вийшли у світ. Ми мали можливість читати книжки, які було заборонено до того, і ми жадібно вбирали це все. Ми — дуже прогресивне покоління. Вся російська «нова хви­ля» — це приблизно мої однолітки. І Ганна Чміль згасила це покоління в Україні, не підтримала його радикалів, які могли створити українську «хвилю», яку створили, скажімо, румуни у сво­їй країні. Вона вирішувала, кому знімати кіно, а кому ні. Не можливо вибачати знищення ціло­го покоління в кіно.

— Ви й досі не можете вибачити? Як людина, чи бажаєте Ви їй міцного здоров'я та довгих років життя?

— Коли вона на пенсії, поза кінематографом — так.

— Як Ви тепер оцінюєте потенціал молодих українських режисерів?

— Не оцінюю, бо, на жаль, позбавлений такої ра­дості. Я мало з ким знайомий, чесно кажучи.

— Як Ви ставитесь до безбюджетних проектів у кіно?

— Взагалі, коли держава не має фінансування й державної політики в галузі кіно, то безбюджетні проекти — це вихід для кінематографіста, поря­тунок. Гроші на кіно завжди дає держава. Так, на­приклад, мій нідерландський копродюсер візьме гроші на мій фільм у своєї держави.

Є країни без кінематографа. Як Сомалі. Україна теж не мала кінематографа, коли «Глухота» брала участь у «Берлінале». Можна й так, чому ні?

— Ви можете сказати, що все життя Ви знімаєте один фільм?

— Я би сказав, що все життя знімаю чесне кіно. І зніматиму завжди. Чесне не в сенсі, що я відкрив правду про щось. Чесне — тобто про те, що хви­лює особисто мене. Про те, що я вважаю за по­трібне розповісти. Важливо не відступити. Якщо в «Діагнозі» є якась шокуюча сцена, то важливо не відступати. Куратор програми короткометраж­них фільмів на «Берлінале» сказала в інтерв'ю од­ному з телеканалів: «Треба бути сміливим, щоб знімати таке кіно». Тобто треба бути абсолютно чесним перед собою і перед глядачем.

— Як Ви можете охарактеризувати епоху, в якій живете?

— Мені цікаво. Наприклад, проект «Плем'я» успішно складається попри те, що ми особисто не контактуємо. Усі питання можна вирішити за допомогою Інтернету. Існування таких речей змі­нює взаємини. Єдиний смисл зустрічі двох лю­дей сьогодні — секс. Окрім сексу немає іншої по­важної причини. Ще, можливо, вбивство. І мені дуже цікаво подивитися, що буде далі.

Я радію, як дитина. Пам'ятаю, як я у 1989 році вперше пішов у відеосалон. Ми складалися по 5 рублів і нам показували фільм «Калігула» Тінто Брасса. Потім була епоха DVD. Сьогодні є торрент.

— Як ставитеся до торрентів?

— Неоднозначно. Звичайно, мені, як обивателю, так зручно. Але «Діагноз» я охороняв від торрентів. Він доступний тільки на легальній основі. Я зніму новий фільм, і мої продюсери охороняти­муть його так само. І я, як порядна і відповідаль­на людина, що з повагою ставиться до того, що продюсери вклали гроші у фільм, теж охороняти­му його від торрентів.

— Якою бачите долю кінотеатрів? Існує думка, що нині з'явилося покоління талановитих режисерів, у яких глядач один — це фестивальна аудиторія.

— Кіно помолодшало, час суперзірок скінчився, на жаль. Зник секс. Я жив у радянській родині і про секс здогадувався з кіно, ну і вулиця вихо­вувала. Через кіно я уявляв, як відбувається секс. Зараз у людей може скластися враження, що сек­сом займаються в джинсах, взагалі одягненими. Бо ж у кіно жінку під час сексу неодмінно бачимо в ліфчику. А якась бідненька дівчинка подивить­ся й теж займатиметься сексом у ліфчику. Так що, Господи, благослови порно!

— Коли у Вашому кіно з'явиться секс і яким він буде?

— Я хочу зняти фільм про чуттєву сторону люд­ських взаємин. Хочу давно і, напевно, таки зніму. Але наразі в мене «Плем'я» і ні слова про секс.

 

Розмовляла Надія Яремчук

"Культура і життя", Випуск 1