Кіно на мільйон
У вересні того року в місцевому клубі села Білогородка на Київщині відкрився кінозал, через два місяці по тому – у містечку Ківерці на Волині. Ще через місяць…
Таким чином Міністерство культури та Національна кіностудія імені Довженка заявили про початок спільного проекту – відкриття близько півтори тисячі цифрових кінозалів у селах та райцентрах України протягом двох років. Чи досі крутять там кіно і чому вирішили взятися за культурно-просвітницьку роботу саме в провінції?
Великі екрани для маленьких сіл
«У час нестабільності та фінансової скрути люди відмовлятимуть собі у великих задоволеннях, але дозволятимуть малі», – казав кінопродюсер Олександр Роднянський напередодні прем’єри свого «Залюдненого острову», яка збіглася в часі з піком фінансової кризи. За такою логікою відкриття кінотеатрів у селах та містечках України мало би користуватися великою популярністю. Адже мало хто з місцевих жителів не те, щоби на великі забаганки фінансово не спроможні, але й не часто бачать світ за межами своїх домівок. Тут кінотеатр може стати справжнім центром культури, а кіносеанс – святом.
Таке культурне дозвілля у селі можливе за умови невисокої ціни на квиток і ще більш можливе, якщо цей квиток буде безкоштовним. Саме так відбувалися кінопокази у Білогородці на Київщині. Директор місцевого клубу Тетяна Лисиченко розповідає, що кіно на великому екрані вони бачили двічі на тиждень – працівники Кіностудії Довженка з усім необхідним устаткуванням та фільмами приїздили і влаштовували безкоштовний перегляд у сільському клубі. Показували мультфільми для дітей, багато було старих радянських стрічок, мелодрам і подібного. Так тривало перші два місяці після презентації кінозалу. За цей час керівництво кіностудії провело дослідження на предмет затребуваності кінотеатрів у селах та перспективності цього проекту взагалі.
Юрій Орлов, директор із розвитку Кіностудії імені Довженка, вважає відкриття цифрових кінотеатрів у селах та невеликих містах справою перспективною. Він розповідає, що кінопокази у Білогородці користувалися популярністю: «Ми зробили висновок, що проект дуже цікавий мешканцям та керівництву сільської ради. У Білогородці активно відвідували сеанси і дорослі, і діти. Ми показували українську класику. Глядачі, наприклад, із задоволенням переглянули фільм «За двома зайцями». Проте зі слів сільського голови Білогородки Миколи Абрамчука успіх був сумнівним: приходило загалом двоє-п’ятеро людей, рідко бувало з десяток глядачів: «Якби вони щось цікаве показували. А то крутили бойовики, на які вже й по телевізору неможливо дивитися». На тому все й скінчилося.
Експеримент завершився. І зараз мешканці села як жили, так і живуть без кінозалу і повернення фільмів на великий екран не вимагають. Куди подівся кінотеатр «на колесах», у селі не знають.
Дорогою ціною
Покази у Білогородці були тестовими і мали тимчасовий характер. Як тільки вдарили перші морози, а у клубі не ввімкнули опалення – кіносеанси припинилися.
– У місті Ківерці на Волині також відбулася презентація проекту, – продовжує Юрій Орлов. – Там ситуація краща. Міністерство культури і туризму подарувало цифрове обладнання міському будинку культури, і тепер там триває технічне оснащення кінозалу. Під оснащенням слід розуміти встановлення мультимедійного обладнання: кінопроектора, медіа-плеєра, акустичних систем, які розробляються спеціально для кожного залу, та системи управління цим оснащенням. Вартість одного кінопроектора може варіюватися від п’яти до десяти тисяч доларів, а переоснащення кінозалу загалом тягне за собою десятки тисяч доларів. У разі, якщо керівництво села чи райцентру вирішить забезпечити культурне дозвілля своїм мешканцям, то ця сума ляже тягарем на плечі власне міського бюджету. Слід додати, непосильним тягарем, бо навіть кілька тисяч доларів для бюджету села є чималою сумою. Ці гроші надаватимуться на п’ять років у безвідсотковий кредит.
На разі переговори про подальше функціонування кінозалу у Білогородці припинилися. Сільський голова каже, що умови подальшої співпраці так і не були чітко озвучені з боку Кіностудії Довженка. Покази припинилися ще до початку зими, і з того часу від керівництва кіностудії ні слуху, ні духу. У будь-якому разі білогородський голова вважає, що вкладати гроші у цей проект буде абсолютно не виправданим кроком.
На Кіностудії Довженка запевняють, що зараз планується тестування та відкриття кінозалів у Харківській, Дніпропетровській, Чернівецькій та Київській областях.
Коментарі
Сергій Тримбач,
голова Національної спілки кінематографістів України:
«Ініціатива Національної кіностудії імені Олександра Довженка та Міністерства культури щодо впровадження цифрових технологій в прокаті у селах та невеликих містах на перший погляд дуже перспективна. Бо нестача кінотеатрів є великою проблемою в Україні. Щонайперше в глибинці. Чимала кількість людей вже забула, а молодші так і зовсім не знають, що таке фільм на великому, бодай відносно, екрані. Одначе сумнівно, що місцеві органи влади підуть на оплату нового обладнання. Хоча б тому, що грошей у них катма.
Цю проблему варто вирішувати на загальнодержавному, а не місцевому рівні. Йдеться не тільки про прямі інвестиції з бюджету, а й про систему заохочень. До того ж, усе це варто пов’язати із розв’язанням такої проблеми, як кіно- та медіа-освіта. Наші діти й онуки читають мало, вони контактують із текстами екранної, візуальної культури. Ми живемо в часи, коли розвиток технологій призвів до того, що більшість молодого покоління у змозі продукувати власний екранний витвір. А тому не варто панікувати, спостерігаючи за тим, як Інтернет забирає значну частку екранного простору. Саме там, у глибинах нових соціальних мереж, народжуються нові форми спілкування людей і нові мистецькі форми, бодай і не надто вони смакують нам сьогодні.
Все це треба взяти до уваги при формуванні репертуару невеликих кінотеатрів. Просто показувати те, що крутиться й у пріснопам’ятному «ящику», навряд чи продуктивно. Це можуть бути клубні форми спілкування з приводу якихось подієвих кінотворів – зокрема й любительських, знятих місцевими аматорами. Нині в Україні спостерігається піднесення інтересу до любительського кіно, з’явилося кілька регіональних кінофестивалів.
Нові форми потрібні. Простенькі рішення навряд чи здатні всерйоз змінити ситуацію».
Людмила Горделадзе,
директор київського кінотеатру «Жовтень»:
«На жаль, тут мовиться про те, щоб зали з DVD-технологією були встановлені за рахунок місцевих кінодирекцій. А наша Кіностудія Довженка надасть права на свої фільми. Якщо ви заплатите, то кіностудія може встановити цифрове обладнання.
Є один важливий момент – тут ідеться не про цифрові кінотеатри, а про електронні. Один цифровий проектор коштує сто тисяч євро, а там мова про п’ять тисяч доларів. Це, так би мовити, покращене домашнє кіно. Відповідно, це позначиться на репертуарі кінотеатру. В таких кінотеатрах мають право крутити фільми лише на DVD. Голлівуд не дає права на DVD для публічного показу. Ці права є на європейські фестивальні фільми, але їх ніхто не захоче дивитися в селах чи містечках. Глядачі у провінції хочуть дивитися фільми, які рекламують по телевізору, які показують у великих кінотеатрах.
Цей проект схожий на спробу Кіностудії імені О. Довженка нав’язати свої послуги. Аби такі кінотеатри ефективно функціонували, треба створювати спеціальну прокатну організацію, яка купуватиме права на показ фільмів. Це можна зробити, але про це ніхто не думає».